Є люди, які ще в дитинстві засвоїли, що вони - відмінники, і продовжують ними залишатися, будучи дорослими. Їхнє життєве кредо виражається в успішності, принциповості, енергійності. Але, як відомо, "наші недоліки - це продовження наших достоїнств". Відмінник - як правило, корисна та неординарна особистість - таїть у собі парадокси, які доставляють головний біль і йому самому, і оточенню.

Мотивація відмінників родом з дитинства

Людина зі шкільного років продовжує почувати себе відмінником за різними причинами, зокрема :

• "адреналінова" залежність від навчання-гри - природні задатки дитини і її тяжіння до знань перетворюють навчання в захоплюючу гру, у якій вона стає постійним "призером", і увесь час має потребу в підтримці та підвищенні свого статусу;
• страх перед осудженням - бажання не засмучувати батьків і вчителів переростає у звичку слухатися начальства, дисциплінованість, підвищену старанність, прагнення бути бездоганною;
• комплекси неповноцінності, у тому числі й пов'язані з фізичним недоліком, - породжують і підсилюють інтровертність, що приводить до того, що людина більше часу присвячує навчанню або, наприклад, творчості, ніж спілкуванню з однолітками;
• підвищений нарциссізм - тяга до самозамилування;
• гіпертрофована потреба в досягненнях, схваленні, визнанні, змаганні.

Відмінником можуть керувати відразу кілька зазначених мотивів. Таким чином, час народження синдрому відмінника - багато в чому це дитинство, оскільки найяскравіші враження, у тому числі й травмуючі, люди отримують в "ніжному віці".

На думку Альфреда Адлера, одного з батьків психоаналізу, до 10-12 років у людини формується самооцінка та залежність від представників референтної групи - тих, хто виявляє собою зразки для наслідування. Разом із цим у відмінника складається й певний статус серед свого оточення, що звичайно приводить до прийняття ролі шановної людини: відмінники - гордість класу, школи, родини. У суб'єкта виникає відчуття безпеки, тому що  будь-яка група на інстинктивному рівні охороняє тих, хто може принести їй користь. Навіть шкільні хулігани розуміють - відмінники можуть підказати на уроці, дати списати й ін.

Чим довше людина зберігає статус відмінника, тим глибше вкоріняється його висока самооцінка. Власне, синдром відмінника починається з наростання стереотипів: "Я повинен знати краще за інших; я повинен уміти краще за інших; я повинен зробити краще всіх!". Однак не замислюється, чому неодмінно повинен й, властиво, кому. Зиґмунд Фрейд у своїй моделі особистості показує, що "повинна" людина тільки собі самій - своєму суперего, головному контролерові, що стежить за вірним напрямком життєвого шляху, змушує бути першим, не зупинятися на досягнутому.

Таке підвищене почуття боргу породжує сверхактивність із мобілізацією всіх нервових і фізичних ресурсів. На емоційному рівні діяльність відмінника супроводжується позитивними відчуттями тільки при задоволенні потреби у визнанні. У результаті, важко тому, хто найкраще вміє тільки вчитися. Адже при невдачах його уражене честолюбство не може компенсуватися проявом інших достоїнств.

З погляду психіатрії, для відмінників характерні зациклення: на ідеї лідерства, на страху соціального несхвалення. Як наслідок - такий патологічний прояв діяльної активності, як трудоголізм.

Стрес - "заклятий" супутник відмінника

Людина, з дитинства "заряджена" на досягнення, частіше стає керівником. Однак вона же одержує й всі супутні фактори стресу:

• фрустрація - стан ступору, тупика, що виникає в ході рішення нескінченних проблем;
• відповідальність за справу та людей;
• жорсткі тимчасові обмеження;
• великий обсяг інформації, її невизначеність і суперечливість;
• нерегламентованість праці;
• постійна недостатність ресурсів;
• часте виникнення так званих екстремальних, стресових, ситуацій;
• необхідність одночасного виконання багатьох дій і розв’язання  великої кількості завдань;
• суперечливість нормативних (у тому числі й законодавчих) приписань, їхня невизначеність, а часто - і відсутність;
• нечітке формулювання оцінних критеріїв ефективності діяльності, а іноді - їхня відсутність;
• множинна підпорядкованість керівника різним вищим інстанціям й обумовлена цим суперечливість вимог з їх боку;
• відсутність готових універсальних алгоритмів діяльності;
• каяття совісті в процесі взаємодії з людьми: менеджери утомлюються бути жорсткими в силу обов'язку контролювати та карати;
• подвійність позиції керівника - він і начальник, і підлеглий;
• власна емоційність, що часто супроводжує талант.

Найбільш виражена ознака синдрому відмінника - хворобливе відношення до найменшої погрози втрати свого високого статусу. Є думка, що успішні люди складніше переносять невдачі. Чому? Імовірно, у відмінників рідше бувають провали на шляху до досягнення поставлених цілей, тому вони гостріше реагують на них. Ці емоції вимагають виходу, і буває, що панічний страх втратити статус непогрішного переважує навіть порядність і почуття боргу стосовно товаришів по службі: починається пошук винного.

Джерело: http://kadrovіk.ru/